...минуле - затерте, майбутнє - на ескізі

а каким боком в федерации нацгвардия?

Наша власть так пугает хохлов экономической катастрофой при подписании договора об ассоциации с Европой, что как-то стало совсем ясно, что никакой катастрофы не будет.

Наши, конечно, из штанов будут выпрыгивать, чтобы ее им устроить. И даже себе во вред будут рвать экономические связи и отгораживаться таможенными барьерами.

Но, ничего не проканает... Иначе они бы так не бесились. А тихо и спокойно ждали когда хохлы подпишут соглашение, а потом жестоко бы их наказали.

А тут, похоже, наши в глубине души уже поняли: хохлы уходят, а нас в Европу не берут. Нас подарили китайцам. Нашу Татарию-Московию Европой не считают. Мы дикая азиатская деспотия, упивающаяся собственной выдуманной исключительностью. Как писал Лермонтов про Казбича: "... бешмет весь драный, а оружие в серебре..."

А мы пыжимся, пугаем хохлов, таращим глаза... а ничего поделать не можем. Да на нас и внимания-то уже никто не обращает.

Путин получил свою уорхоловскую "минуты славы" за саечку Обаме (вот подставился балбес!), а теперь его хохлы и опустят с горных высей на землю грешную: "Прощевайте пан Путін! Ми пішли, а ви залишайтеся тут, в лайні, зі своїм особливим шляхом ..."

Глава Фонда госимущества РФ, бывший заместитель главы правительства РФ Альфред Кох

Вони, як завжди о цій порі, йшли напівосвітленою вуличкою великого міста. Дві дівчинки, одна – маленька, інша – в декілька разів більша. Одна - у старенькому пальто, інша – в потертому тріко. Одна – сіра, друга – в строкаті квадратики.

Це був уже справжній ритуал, вироблений роками дружби. Дружби, в яку, за стільки років, ніхто так і не спробував втрутитись. Між ними не став жоден чоловік. Їх просто не приймали в компанію.

Навіть між собою вони вже майже не спілкувались. Маша й Вероніка. Вони навчились спілкуватись думками. Коли одній погано, інша починає плакати, коли одній добре – регочуть обоє. Їхні діалоги зводились до коротких запитань та відповідей. На різних мовах, але зрозумілими словами. Й обом здавалось, що...

-         До парку йдемо?

-         Чого?

-         Там повітря свіжіше...

-         Ходімо...

Пара, яку колись би назвали Мопчинський та Допчинський. Як героїв старого фільму. Одна – маленька, інша – в декілька разів більша. Вони сиділи на лавці, що одиноко тулилася в світлі самотнього ліхтаря, гомоніли подумки, всміхалися та й човгали собі далі по строкатій ковдрі осіннього листя, що починало вже чорніти.

Одна йшла поволі, статечно карбуючи кожен крок, інша – бігала колами, намагаючись здійняти якнайбільшу хмару куряви. Старі дівчатка.

В повітрі висіла волога, яка ось-ось мала перейти чи в дрібний дощик, чи в перший білий сніг.

- Може ти хочеш їсти?

Від раптового звуку, що пролетів повітрям гойднувши гілля дерев і поодиноке на них листя, Маша зупинилася, потягла своїм чорним носом.

- Так?

Все просто. Хочеш щось вгризти – кажи. Й тобі дадуть.
Вони попрямували назад. Віття дерев, що причаїлися в нічній тиші, раз по разу намагались зняти з Вероніки капелюха. До другої вони не діставали – надто високо. Порожні вулиці, темні під’їзди, болото на клумбі від позавчорашнього дощу й ось вони – заповітні двері. За ними - тепло...

Пам’ятаєте запах у помешканні вашої бабусі? Якийсь інтелігентний, поважний, чи що... Ця квартира нічим не відрізнялась від інших старих жител. Книги, здавалося - куплені сто років тому, старий потертий килим, сякий-такий телевізор, а навпроти нього – торшер, як у класичних фільмах – з великою шапкою зверху.

Вероніка сіла й відразу вхопила книгу, Маша сіла поруч заглядаючи просто у вічі своїй подрузі. Вона не вміла читати, зате добре пам’ятала, що їй пропонували в парку. Нетерплячка й голод змушували до дій. І її зрозуміли.
Вже за хвилину обидві сиділи на кухні й дивилися, як на легенькому полум’ї плити гріється квітчастий чайник, а поруч – на пательні шкварчить смачнюче щось... Із запахом м'яса.

Ліжко вони теж ділили. Але не ковдру. Вони були різні, як і їх хазяйки. Одна – маленька, інша – в декілька разів більша. За якусь годину вони вже спали на тому ж таки дивані.

***

Ранок видався, як на диво яскравим. Викупались у вузенькій ванній, смачно попоїли.

-         Пішли прогуляємось?

-         Гав-гав, - радісно підскочила Маша й підставила під повідок свою тонку тендітну шийку.

На ній вже було тріко в різнокольорові квадратики. Маленьке й тендітне. Ви ж бачили які такси маленькі й тендітні створіння?

почалося все з Бреґовіча. Кльова в нього все-таки музика. йдеш на роботу й підтанцьовуєш. Ну то й що, що хтось дивлиться на тебе як на повного дибіла(ще б пак - в понеділок з самісінького, курва, ранку йти й танцювати дорогою на роботу). Все одно знайдеться людина, яка гляне й посміхнеться...
Але то не сам Бреґовіч. На ескалаторі, що підніма людей з підвалу на Інститутську переді мною стояли троє людей...Нє, не так... На тому ж таки ескалаторі три руки тримали трьох людей...О! Десь так, як і хотів...Ну, людей було не троє. а значно більше, але я звернув увагу лише на тих, хто був найближче. Так от. Я стояв у них за спинами й милувався їх руками. Ґоранів "Єремія" гатив по вухах жорсткими Балканами, а я не міг відірвати погляд. Аж раптом - осяяло! По тому, як вони тримаються за поручень, можна майже точно вгадати настрІй людини!
Найближча рука в чорній шкіряній рукавичці мужньо, по-чоловічому, стискалась в кулак. Її хазяїн очевидно був налаштований войовничо. Він "гріб" на роботу повний енергії й бажання когось "вдути" - або підлеглого - за припаскудно написаний звіт (зудячи з ретельно вичищеного пальто не міг він на ливарно-механічному заводі працювати та й немає таких закладів у центрі Києва), або ж секретарку - за надто коротку спідничку й облягаючу блузу, через яку просвічував нічогенький бюстгалтер тако собі розміру третього...
Сама перша рука - найдальша від мене - грайливо "тарабанила" тандітними пальчиками. скоріш за все - від нетерплячки. Ця б "кимось вдулась". Або ж - як варіант - дописала б недороблений в минулу п"ятницю звіт. Скоріш за все - це та сама секретарка, яка і недописала, і недошила, і недорозширила...
А якраз між ними їхала сама зваблива рука. Належала вона також жінці. Ну не може у чоловіка вона бути ТАКОЮ! Тоненькі пальчики, ось-ось злетять, тендітний зап"ясток...Ех...Так от. Ті пальчики так відтягували той зап"ясток, що в голову нічого розумнішого від чергової еротичної асоціації не прийшло. Не знаю, чи дивитесь ви російські фільми, але я  - дивлюсь. В одному з них - дуже трагічному, не пам"ятаю точно як він називався (здається - "Ейфорія") жіночка, що грала якусь другорядну роль видала геніальну фразу! Саме те, що підійшло для характеристики третьої - середульшої - руки. уявіть собі видовище: Жіночка середніх років у зашмарклій брудно-жовтій у квіточки сукні сидить розкарячивши ноги над дорогою в піску, на великому пальці правої руки крутить бо-зна якого колору трусики, ба, навіть - парашути, й грайливо, вдивляючись десь у блакить неба, шепоче: "Я только-что за оврагом так классно поеблась..."
 

У вас є парасоля? Ну, та що її столична інтелігенція ніжно кличе зонтіком… Є? А в мене немає… Бо я не вмію її носити ані в розгорнутому, ані в складеному вигляді. Вона мене муляє й заважає жити. Останнє твердження, до речі, стосується усіх парасоль світу. Звісно, окрім тих, що їх носять над президентами, а також тих, що їх тягають англіцькі сери, пери й лорди… їхні парасолі мені до дупи. Нє, ви хоч не подумайте, що вони такі маленькі… Їх просто високо носять… А от інші! От скажіть мені, якого хєра, наш народ, не вміючи нормально носити цей елемент гардеробу, купує парасолі? Повбивав би… Якось ці ідіоти, поки я сьогодні йшов на роботу, мені двічі мало око не викололи… Слава Богу, що я не марсіанин і в мене є повіки… І що цікаво, оцей пимпик на шпичці впирається мені в око, я починаю крити матом усьо що не так стоїть, а з-за парасолі вилазить здивована мармиза із вилупкуватими очима… Йому, бачте треба було на щось там праворуч подивитись і він вирішив відхилити парасолю. І що ви думаєте, я прочитав у тих очах? Та нічого нового, окрім: «Маестро, а якого, сопсна, х… ви тут лазите?»

я часто пишу про футбол? хуй. нє. бо я його не люблю... от шахмати - то гра. а футбол... ну ладно. я не про те. сьодні я вас потішу. щоправда не оглядом матчу мухосранської "Льохи" із залупиздренським "Асенізатором". бо то настоящій футбол для настоящіх мужчін. поговорим про кіно. щойно завершив перегляд акуенного фільма про футбольних хуліганів. пробрало. більш нічого не скажу, бо не вистачає слів. тим паче, що фільм знятий поляками. Це фільм про емоції, про стосунки, про життя ... Про основи, вірність яким треба зберігати. Режисерка Анна Казіяк вже отримала премію за кращу режисуру на фестивалі "Золотий Лев". Щоправда вийшло кумедно - в польському прокаті фільм ... обізвали комедією. Чи то я не той-во...чи то може лижі не їдуть... але за півтори години перегляду фільму я б назвав комедійними - досить із великою натяжкою - максимум 5 хвилин. Не комедія це. Не комедія. Це драма, причому дуже глибока. Внутрішня драма людини, близькі якої абсолютно не розуміють його понад-захоплення футболом. Смішно лише раз - коли показують сцену першого знайомства футбольного хулігана Оскара Новака із його новим працедавцем. Всьо. Решта - драма. Дивіться й не пожалкуєте...( Read more...Collapse )

да, к стати...я отсюда не пропадаю, - регулярно просматриваю, но писать - в лом. а фото вы всегда можете посмотреть на моем бложке в Tumblr...

Originally posted by mgsupgs at Снова о жизни в СССР

Originally posted by dyvno at Козяча ферма-сироварня Chevrette